ФАКУЛЬТЕТ ІНОЗЕМНИХ МОВ
Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
Онлайн захід «Визначальні лютневі події для українського народу у сучасній історії»
За довгі не 4, а цілих 12 років, агресії і військових дій українці пережили чимало, але попри все – всі досі тут. Те, що ми продовжуємо тримати свій ритм при світлі ліхтариків, допомагаємо близьким і намагаємося не дати вірі згаснути, коли навколо стає дедалі темніше — це і є наша тиха, але надзвичайно важлива перемога. Це тихий опір — мистецтво залишатися людиною в абсолютно нелюдських обставинах.
Саме цим подіям був присвячений онлайн-захід, підготовлений членами студентського самоврядування факультету іноземних мов. Під час зустрічі говорили про людей, які загинули, про те, що вони не вмирали за «ідеальну Україну» з підручника. Вони боролися за значно складнішу річ — за наше право бути вільними у своєму виборі. Хлопці з Майдану: Сергій Нігоян чи Роман Ратушний, ще зовсім юні студенти, обміняли конспекти на дерев’яні щити й стали проти куль просто тому, що не могли інакше. Згадаймо 24 лютого: ті нескінченні черги до ТЦК, коли люди, які ніколи не тримали зброї, стояли годинами на морозі, бо “хто, якщо не я?” Згадаймо вчителів, які вели уроки з підвалів, і викладачів нашого університету, які зараз пишуть листи колегам прямо з окопів десь під Покровськом. Це не лише дні пам’яті, а й можливість нагадати собі, за що ми стоїмо.
Ми маємо розкіш бути тут лише тому, що хтось прямо зараз, у цю секунду, десь під завалами чи в промерзлому окопі, тримає небо над нами. І найкраще, що ми можемо зробити в пам’ять про них, — це не здатися самим собі. Не дозволити темряві з’їсти нас зсередини!
" data-title="Онлайн захід «Визначальні лютневі події для українського народу у сучасній історії»">
Чотири роки тому, 24 лютого 2022 року, близько 3:40 на територію Луганської області зайшла перша колона російських танків, а українці в багатьох містах прокинулися від атак перших ворожих ракет. Так, за даними Генштабу, загальні бойові втрати російських військ в Україні з 24 лютого 2022 року по 24 лютого 2026 року становлять близько 1 261 420 осіб.
За довгі не 4, а цілих 12 років, агресії і військових дій українці пережили чимало, але попри все – всі досі тут. Те, що ми продовжуємо тримати свій ритм при світлі ліхтариків, допомагаємо близьким і намагаємося не дати вірі згаснути, коли навколо стає дедалі темніше — це і є наша тиха, але надзвичайно важлива перемога. Це тихий опір — мистецтво залишатися людиною в абсолютно нелюдських обставинах.
Саме цим подіям був присвячений онлайн-захід, підготовлений членами студентського самоврядування факультету іноземних мов. Під час зустрічі говорили про людей, які загинули, про те, що вони не вмирали за «ідеальну Україну» з підручника. Вони боролися за значно складнішу річ — за наше право бути вільними у своєму виборі. Хлопці з Майдану: Сергій Нігоян чи Роман Ратушний, ще зовсім юні студенти, обміняли конспекти на дерев’яні щити й стали проти куль просто тому, що не могли інакше. Згадаймо 24 лютого: ті нескінченні черги до ТЦК, коли люди, які ніколи не тримали зброї, стояли годинами на морозі, бо “хто, якщо не я?” Згадаймо вчителів, які вели уроки з підвалів, і викладачів нашого університету, які зараз пишуть листи колегам прямо з окопів десь під Покровськом. Це не лише дні пам’яті, а й можливість нагадати собі, за що ми стоїмо.
Ми маємо розкіш бути тут лише тому, що хтось прямо зараз, у цю секунду, десь під завалами чи в промерзлому окопі, тримає небо над нами. І найкраще, що ми можемо зробити в пам’ять про них, — це не здатися самим собі. Не дозволити темряві з’їсти нас зсередини!